КУ́КАТИ, аю, аєш, недок.
1. перех. і неперех., рідко. Те саме, що кува́ти2. Раненько піп збудив Івана і каже: — Уставай, Іване, бо зозуля кукає (Калин, Закарп. казки, 1955, 198); // Видавати звуки, схожі на крик зозулі. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля. Та кукає; або кричить. Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає (Шевч., II, 1953, 206); — Навчусь зозулею кричать, бо щось я стала примічать— прийдеться мені кукать (Тич., II, 1947, 153).
2. перен., ірон. Не знаходячи іншого виходу, перебувати, сидіти де-небудь, очікуючи кращих обставин, умов. Про дорогу годі було й думати. За вікном біліло, а дядько Баран люто чухмарив потилицю: ..Будемо тепер кукати в цих проклятих Броварах… (Збан., Сеспель, 1961, 365); Та… батальйон і досі сидить у землі, а Дем’янова рота кукає під огнем — без огнеприпасу, без їжі й води, навіть без санітарів (Смолич, Мир.., 1958, 159).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 387.