КРИНИ́ЦЯ, і, ж.

1. Глибоко викопана й захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі; колодязь. Марія встала та й пішла 3 глеком по воду до криниці (Шевч., II, 1953, 310); Дружно курились димарі хат, рипіли журавлі біля криниць (Головко, II, 1957, 182); * Образно. — Я б радив тобі.., любчику, закинь.. нинішню пригоду в криницю забуття (Фр., III, 1950, 242); * У порівн. Матерні сльози, як криниця: не спити її, не вилити (Ю. Янов., І, 1954, 13).

◊ Каламу́тити во́ду в крини́ці див. каламу́тити.

2. рідко. Те саме, що джерело́ 1. Між коренем пробилася Глибока криниця; Дзюрчить з неї.. Холодна водиця (Щог., Поезії, 1958, 154); Самородних криниць чимало в землі.

3. чого, перен. Джерело (у 2 знач.), скарбниця чого-небудь. І коли через віки невідомий митець знову припаде устами до незглибимої криниці життєвого й художницького подвигу Тараса Шевченка, то й тоді зачерпне він звідти снаги для свіжого слова (Вітч., 12, 1964, 191).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 348.