КО́СТУР, а, ч.

1. Груба палиця часто з загнутим верхнім кінцем; ціпок. Онися взяла свого костура й.. вийшла з кімнати на оглядини (Н.-Лев., III, 1956, 208); Вийшов Хо на галяву, сперся на сучкуватий костур (Коцюб., І, 1955, 149); Був він без зброї, тільки з костуром в руці (Гжицький, Опришки, 1962, 68).

2. Те саме, що ми́лиця. Гаряче втрутився до цієї справи редактор місцевої газети Красицький, інвалід війни, що здалеку давав знати про себе гучним стукотінням костурів (Жур., Опов., 1956, 152).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 308.