КОРІННИ́Й, а́, е́.

1. Споконвічний, постійний (про населення певної місцевості, представників певного середовища тощо). Елліни не були корінними жителями південної частини Волконського півострова, а прийшли сюди з півночі (Іст. стар. світу, 1957, 69); Дивною була ця любов до степових рослин і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров (Гончар, III, 1959, 63); // Властивий певній мові з найдавніших часів її розвитку. Корінна лексика.

∆ Корінни́й зуб — один із п’яти задніх зубів кожної щелепи.

2. геол. Який знаходиться на місці первісного утворення. У межах правобережної частини Придніпровської низини близько до Києва корінна рівнина збереглася від розмиву у вигляді окремих останців (Геол. Укр., 1959, ?73); Корінна порода.

3. Який стосується основ чого-небудь; істотний (у 1 знач.). Питання про диктатуру пролетаріату є корінне питання сучасного робітничого руху в усіх без винятку капіталістичних країнах (Ленін, 31, 1951, 300); Хоч я знав, що корінної, найпотрібнішої ради ти мені не даси, але я вже не почував себе самотнім (Л. Укр., III, 1952, 692); Настав у війні корінний перелом: Б’ємо окупантів зимою і літом (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 302); На базі спільності корінних інтересів робітників, селян, інтелігенції склалася незламна соціально-політична та ідейна єдність радянського народу (Програма КПРС, 1961, 13).

4. спец. Головний, основний. Корінний вал підіймального крана.

Корінни́й кінь — те саме, що корінни́к.

5. у знач. ім. корінни́й, но́го, ч. Те саме, що корінни́к. Вуздечки на конях і дуга корінного були обвішані бронзовими дзвіночками (Руд., Остання шабля, 1959, 87).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 292.