КОПИ́ЦЯ, і, ж.

1. Невеликий стіжок сіна, соломи тощо. Дівчата на луці гребли, А парубки копиці клали (Шевч., II, 1953, 186); По той бік річки прослався луг з копицями сіна (Шиян, Переможці, 1950, 71); * У порівн. — Витріщаю очі — суне мій Вуйко [ведмідь], мов копиця сіна в темноті (Фр., IV, 1950, 26).

2. рідко. Те саме, що копа́ 1. Он у вибалочку затишний гайок, а за ним густо розкидані копиці хліба (Коп., Земля.., 1957, 33).

3. перен. Велика кількість, купа чого-небудь. [Пріська:] Моя матінко рідна! Яка велика копиця грошей! (Мирний, V, 1955, 140); Крамар нахилив голову над касою й чогось там шукав, так що передо мною була лиш копиця чорного волосся (Коцюб., І, 1955, 253); — Гаразд, гаразд! — бадьоро вигукнув доповідач, .. витягуючи копицю паперів з товстого портфеля (Досв., Вибр., 1959, 279).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 281.