КОПИ́Л, а́, ч.

1. Дерев’яне шевське знаряддя, що має форму ступні і яким користуються для виготовлення взуття. На сирій від осінньої вогкості землі виразно витискалися сліди пари городянських чобіт на кривий копил, з високими корками (Гр., II, 1963, 301); — Я бачив у шевця такий самий копил. Він був теж потиканий шпильками (Мик., II, 1957, 201); * Образно. Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил (Сим., Земне тяжіння, 1964, 15).

◊ [Всі] на оди́н копи́л зши́ті (зро́блені, скро́єні і т. ін.) — про людей, предмети з однаковими властивостями, якостями, формою (частіше з недоліками). В Січі.. довкола великого майдану розташувалися курені, побудовані всі на один копил (Панч, Гомон. Україна, 1954, 226).

2. Короткий брусок, закріплений у полоз саней для зв’язку полозів з коробом. Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він одставляв ногу і упирався в тверді краї дороги (Коцюб., II, 1955, 278); Накрутивши на копил віжки, дбайливо поправивши збрую на конях, бригадир.. підійшов до Марка (Кир., Вибр., 1960, 377).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 280.