КОНЯ́КА, и, ч. і ж., розм. Те саме, що кінь 1, коби́ла 1. Гей, у мене був коняка. Був коняка-розбишака (Щог., Поезії, 1958, 62); Раптом зовсім зблизька форкнула коняка (Коцюб., І, 1955, 350); Від коняки несло потом і ремінною збруєю (Тют., Вир, 1964, 326).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 277.