КОЛОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, недок.

1. перех. Розмішувати що-небудь рідке. Стась мовчав і тільки колотив ложечкою чай (Н.-Лев., II, 1956, 74); Жінка колотила на припічку кулешу (Март., Тв., 1954, 67); // Робити каламутним; каламутити. Два голуби пили воду, А два колотили… (Укр.. лір. пісні, 1958, 341).

2. перех. Певним способом виготовляти (про масло). — Мати чогось довго колотила масло, гнітила сир, то й мені не спалося (Стельмах, І, 1962, 70).

3. неперех., перен. Виклика́ти неспокій, незадоволення, незгоду; підбурювати проти кого-, чого-небудь. [Сидір:] Бачите, не вспів у село увійти, вже й колотить миром (К.-Карий, І, 1960, 47); // перех. Виклика́ти замішання, хвилювання, збентеження. Кожного [в’язня] гріє надія, кожного колотить тривога, кожному вже щемить біля серця (Збан., Єдина, 1959, 80); — Господар над господарем, куди вже не йшло, ще може інколи позбиткуватися, але щоб наймит комизував і колотив мою душу — це вже погибеллю пахне (Стельмах, І, 1962, 116); // безос. Трусити від гніву, роздратування. Гната колотило, рвало на шмаття, не вкладалося в береги. «Мені вказувати? ..Так не діждешся!» — шепотів він (Тют., Вир, 1964, 69).

4. перех., перен., рідко. Те саме, що би́ти 2. — Не вернусь, милий, не вернусь, друже. Бо ти бив мене, колотив дуже! (Укр.. лір. пісні, 1958, 396); — Добре, синку. Отак лупцюй кожного, як мене колотив. Нікому не попускай (Довж., І, 1958, 218).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 234.