КОЗАКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. заст. Бути козаком (у 1, 2 знач.). — На Січі добре козакувати, а на займанщині хліб робити! — сказав [Мирон] сам собі (Мирний, І, 1949, 180); Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволивсь відтіля (Гр., І, 1963, 344); Він давно покинув козакувати і за час моєї служби жодного аулу ханського не зруйнував (Ле, Наливайко. 1957, 24).

2. розм. Те саме, що парубкува́ти. — Чи ви напитали собі яку службу, чи й досі козакуєте та бурлакуєте? — спитав в Кованька Дунін-Левченко (Н.-Лев., І, 1956, 612); — Воно, звісно, для нього та дочки забагато [двох кімнат], та не буде ж він до смерті козакувати! (Дім., Ідол, 1961, 175).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 210.