КЛОПОТА́ТИ, очу́, о́чеш, недок.

1. перех. Турбувати, тривожити, хвилювати кого-небудь. Не пишу до нього [І. Франка], бо боюсь його клопотати, але Вас прошу написати мені, як тепер його здоров’я (Коцюб., III, 1956, 306); Рушнички шиті лежать у скрині, Вже не клопочуть вони дівчини! (Л. Укр., І, 1951, 322); Пріська замислилася: не хотілося їй клопотати чужих людей (Л. Янов., І, 1959, 246).

◊ Ду́мка клопо́че (клопота́ла і т. ін.) го́лову кому, чию; Ду́мка клопо́че (клопота́ла і т. ін.) кого — когось турбує, хвилює якась думка. Уночі йому не спалося, важкі думки клопотали йому голову… (Мирний, IV, 1955, 36); Партизана найбільше клопотала думка про те, що ці вуличники можуть скомпрометувати перед селянами ідею комуни (Мик., II, 1957, 393); Клопота́ти го́лову кому, чию — турбувати, хвилювати когось. Вийшли з міста [заробітчани] в поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову (Мирний, І, 1949, 171); — Як заробив, так хай і одвічає, а ти [мати] начальникам голови не клопочи (Гр., II, 1963, 432); Клопота́ти кло́потами кого, що — тривожити, турбувати клопотами кого-, що-небудь. Врочисте свято клопотало кожну сім’ю своїми споконвічними клопотами (Мирний, І, 1949, 298); Клопота́ти свою́ (собі́) го́лову чим — обтяжувати, перевантажувати пам’ять чимось. — Чорт зна чим ти клопочеш свою голову, Карпе! (Коцюб., І, 1955, 300); — Не клопочи хоч оцим голови собі, Петре (Головко, II, 1957, 333).

2. неперех., рідко. Те саме, що клопота́тися 1; поратися. [Настя:] Еге, доню, ти клопочи, порядкуй, душко моя (Кроп., II, 1958, 41); Мама, звичайно, як мама — Біга, підносить, клопоче. Ходить слідом за синами, Нишком втираючи очі (Гірник, Сонце.., 1958, 59).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 189.