КЛОНИ́ТИ, клоню́, кло́ниш, недок., перех.

1. Нагинати що-небудь донизу; нахиляти. Буйне жито своє стигле колосся до землі клонить (Стар., Облога.., 1961, 20); Димом котиться весна. Вітер гонить, віти клонить, Краплі сонця в воду ронить І рокоче, як струна (Рильський, II, 1960, 98); // на кого — що, до кого— чого. Схиляючи голову, обличчя тощо, притуляти до кого-, чого-небудь. Ми собі сідали за хатою на приспі та й я клонила йому голову на плече (Март., Тв., 1954, 155); Покотом сплять половчани. Ніч — мов криниця без дна… Клонить обличчя кохане До узголів’я жона (Рильський, II, 1960, 156); // безос. [Олекса:] На серці важко і голову клонить… (Вас., III, 1960, 47).

◊ Клони́ти го́лову (чоло́) перед ким— чим: а) коритися, підкорятися. Колись гордий противник усякої кривди, тепер низько клонив [суддя] перед нею голову (Кобр., Вибр., 1954, 42); б) виявляти шану, повагу до кого-, чого-небудь. [Валент:] Ареопаг, філософи премудрі чоло клонили перед ним (Л. Укр., III, 1952, 289); в) (також без додатка) кланятися, благаючи чогось. І не просились, бо такий жорстокий [пан] був, немилосердний, що дурно й голову було клонити (Вовчок, І, 1955, 29); Кло́нить на сон; Сон (дрімо́та) кло́нить кого — хочеться спати кому-небудь, огортав сон когось.— Щось мене,— кажу,— клонить на сон… спочину трохи (Барв., Опов.., 1902, 14); Говорить далі [Олімпіада Іванівна] невиразно слова.., по голосі чутно, що її сон клонить (Л. Укр., II, 1951, 41).

2. також без додатка, перен. Вести в певному напрямку, спрямовувати до чого-небудь, наперед задуманого (розмову, дії, вчинки тощо). [Хома Петрович:] Інші казали так: «Беріть взятки, я нікому не бороню!» [Пищимуха:] Ви куди ж клоните? (Кроп., V, 1959, 106); Несподівано господар запитав: — Будьте вибачні за цікавість: ви діток маєте? — Так,— ствердив я, не розуміючи, до чого він клонить (М. Ол., Чуєш… 1959, 14).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 187.