КВАЧ, а́, ч.

1. Намотане на кінець палиці клоччя, ганчір’я тощо для мащення чого-небудь. [Чоловік (вибіга з мазницею і квачем):] Ось я приніс дьогтю (Вас., III, 1960, 57); * У порівн. Розпух [м’яч] од води, хляпотить, наче квач (Перв., Райдуга.., 1960, 42); // Широка, груба щітка для мазання чого-небудь. Дарка замахала квачем по стіні, не оглядаючись на Зоню (Л. Укр., III, 1952, 650); В кутку малярські козли з відром і квачем, поряд на стільці робоча спецівка маляра (Коч., II, 1956, 537).

◊ П’я́ний мов (як і т. ін.) квач — дуже, до непритомності п’яний.

2. перен., розм. Про слабовільну, безхарактерну людину. — Не буде з його нічого,— каже Назар. — Я одразу побачив, що квач (Вовчок, І, 1955, 127); — Як же тебе, квача, примусити робити те, що так необхідно в твоїх же інтересах? — тоном примирення запитав Солод (Руд., Вітер.., 1958, 143).

3. Дитяча гра, за правилами якої треба попасти м’ячем у того, хто тікає, або, догнавши його, торкнутися рукою. Проте — сама нянька — ще дитина,— хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача (Вас., Вибр., 1950, 187); В чого тільки за день не нагуляються вони [хлопці]: і в високого дуба, і в квача, і в побивачки (Кол., Терен.., 1959, 9).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 132.