КАРК, а, ч.

1. Задня частина шиї з верхньою частиною хребта; зашийок. Він [пес] зловив вже зубами за карк вівцю і кинув в отару (Коцюб., II, 1955, 321); Самець-вепр настовбурчив щетину на карку (Бурл., О. Вересай, 1959, 152); З даху упав [Ельпенор]; ударившись карком, Весь він хребет поламав, і душа відійшла до Ада (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 187).

2. Те саме, що ши́я 1. В одну мить схопився [Іван] на ноги й почав одягатися. Голова так йому важила на в’язах, що трохи не покотилася з карку [карка] на землю (Круш., Буденний хліб.., 1960, 53); Андрієві захотілося схопити його за карк і жбурнути з високого ганку (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 21).

◊ Відчу́ти (пізна́ти) на вла́сному ка́рку — пізнати на власному досвіді. Він пізнав [фашизм] уже в дії і дорогою ціною на власному карку (Смолич, Після війни, 1947, 28); Лама́ти (злама́ти, скрути́ти і т. ін.) [собі́] карк: а) гинути. — Що ти не надіявся, то ще не рація, щоб я кидався, карк ламав, аби рятувати інших (Фр., III, 1950, 15); б) (на чому) зазнавати поразки, не справлятися з чим-небудь. [Омелян:] Але на таких річах він може карк скрутити (Фр., IX, 1952, 177).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 106.