ЗСУШИ́ТИ і рідко ІЗСУШИ́ТИ, зсушу́, зсу́шиш, док., перех.

1. Повністю позбавити вологи, зробити зовсім сухим; випарувати. Сонце, що встигло вже зсушити вранішній туман, масляно заблискало на його [Середи] спітнілому, стомленому, але веселому обличчі (Панч, І, 1956, 89); // Висушивши, зробивши сухим, позбавити життєздатності (рослини). Зсушив, зв’ялив, оббив мій лист Злий вітер-недосвіт… (Бернс, Вибр., перекл. Лукаша і Мисика, 1959, 20).

2. перен. Зробити худим, виснаженим. Схудла-змарніла [Мар’я]. Сльози та туга, туга та сльози день у день, ніч у ніч хоч кого зсушать (Мирний, III, 1954, 175); [Стеха (сама):] Бідна, бідна дитино моя!.. Зсушила тебе журба, зв’ялила недоленька!.. (Кроп., І, 1958, 463); Хіба це літа зсушили тіло? від праці помарніло (Панч, О. Пархом., 1939, 117); Нимидору ізсушила, ізв’ялила нужда, як холодний вітер зелену билину (Н.-Лев., II, 1956, 244).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 724.