ЗРУ́ШЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до зру́шити 1, 2, 4. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, ..гриміли ослони, зрушені з місця (Коцюб., II, 1955, 355); Відповідь могла вирватись сама, як необережно зрушена скеля (Ле, Міжгір’я, 1953, 53); // зру́шено, безос. присудк. сл. Здіялось те ненароком; Зрушено все, що дрімало… (Граб., І, 1959, 357).

2. у знач. прикм., заст. Який відчуває велике хвилювання, схвильований. [Сербин:] Повеселій же, повеселій — не будь такою зрушеною, а то по одному виду можна угледіти, що маєш щось на душі… (Вас., III, 1960, 41); // Який виражає хвилювання.— Є такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то, що від миру, — зітхнула важко Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид (Стар., Облога.., 1961, 17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 719.