ЗОТЛІВА́ТИ і рідше ЗІТЛІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗОТЛІ́ТИ і рідше ЗІТЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.

1. перев. 3 ос. Руйнуватися, розпадатися від тривалого використання, лежання і т. ін. — Юхимові так треба хоч би сорочку білу. Мабуть, уже та й зотліла на ньому (Головко, II, 1957, 366); Ще той папір від часу не зотлів,— І пам’ятка лишилась людям здавна,— Де за неграмотних французьких королів Підписувалась Анна Ярославна (Павл., Бистрина, 1959, 24); // Поступово розкладатися, гнити. Карали всіх, хто потаємно карбував ті мідяки: злочинцям відсікали правиці й прибивали їх до стіни Монетного двору, де вони й висихали чи зотлівали… (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 516); Уже на вулицях лютує грізний бій, і падають кати, щоб у землі сирій зотліти назавжди… (Сос., II, 1958, 478); Лягла [стерня] у теплий перегній, Зітліла (Мал., Звенигора, 1959, 188).

2. перев. З ос. Тліючи, згоряти до кінця, перетворюватися на попіл. Згоріло [село], зотліло, Попіл вітром розмахало, І сліду не стало (Шевч., II, 1953, 151); [Харитон:] Соломія Гаврикова стояла позад мого Юхима, задрімала.. та й притулила свічку до Юхимової кухвайки: геть спина так і зотліла!.. (Кроп., II, 1958, 16); * Образно. Неначе з днів дитинства, з далини, На карті постають передо мною Зелені суходоли і моря, В рудих пустелях зотліва зоря (Перв., І, 1958, 513); Я сам горю в труді й горів, Готовий, наче жар, зітліти, Але повчився в шахтарів В труді, не гаснучи, горіти (Шпорта, Вибр., 1958, 437).

3. перен. Не знаходячи вияву, поступово зникати (про почуття). Я знаю, що то єсть бажання, Котрих надія не згріва; Я знаю те тяжке змагання, Що в грудях марно зотліва (Сам., І, 1958, 100); Зараз у мене в кишені шелестить біленький папірець з отим чудодійним словом «зараховано», а радості немає. Мабуть, зотліла вона в чеканні (Мушк., Серце.., 1962, 264).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 694.