ЗОРИ́ТИ, рю́, ри́ш, недок., розм.

1. Дивитися на кого-, що-небудь; пильно вдивлятися. Тесля.. скочив миттю на станок і звідти поверх голов [голів] на вулицю зорить (Л. Укр., І, 1951, 444); Тоймі все стоїть, усе зорить у далечінь (Шиян, Переможці, 1950, 5).

2. за ким — чим. Стежити очима за ким-, чим-небудь. [Циганка:] Герцик увесь день зорить за мною, певно, догадується (Кроп., V, 1959, 473); Де-не-де на могилах [у степу] майоріли маяки на трьох розсохах. Зверху на помості сидів козак і зорив за полем (Панч, Гомон. Україна, 1954 53).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 687.