ЗОЙК, у, ч. Голосний, несамовитий крик (перев. як вираз жаху, відчаю, благання допомоги і т. ін.). Незабаром у нічній тиші залунали крики і зойки людей, яких убивали (Мак., Вибр., 1956, 538); — Ляга-а-й! — пролунав хрипкий зойк. Офіцери впали.. Посипались бомби (Довж., І, 1958, 359); І в ту ж мить бахнув постріл.. Сунули натовпом, зчинивши гвалт і ревище на все село. Крик, зойки — «рятуйте!» Аж моторошно (Головко, II, 1957, 344); — Петре! Петре! — ридала вона, ламаючи руки,— Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 163); * Образно. Сцена порожніє… Бігають прожектори, немає братів, і стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру (Ю. Янов., II, 1958, 20); * У порівн. — Де Тася? — як зойк, вирвалось з його грудей (Дмит., Розлука, 1957, 36); // Жалібний стогін. Тихі зойки доносилися щораз ближче (Фр., V, 1951, 25); // Крик, квиління (птахів). Прибої хвиль, громади дальніх гір, чаїний зойк, роздерті вітром тучі… (Сос., Солов. далі, 1957, 143).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 679.