ЗНЕ́ХОЧУ, прасл., діал. Неохоче. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче знехочу (Свидн., Люборацькі, 1955, 108); — Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють (Вас., II, 1959, 94).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 660.