ЗНА́ХАР, я, рідко ЗНА́ХОР, ЗНА́ХУР, а, ч., заст. Людина, що лікує різними немедичними засобами, а також займається чаклуванням. Прибіг знахар. Тудою, сюдою, віхтем, деркачем, ..довбнею, сморовидлом,— нічого не вдіє! (Вовчок, VI, 1956, 273); [Павло:] Нема нуднішої болісті, як зуби. [Яким:] Є такі знахарі, що замовляють (Кроп., II. 1958, 354); Цілу ніч на горищі щось гурчить, як ото на прядці пряде або на бубні бубонить. Вона [жінка] і до знахарів, і до шептух — не допомагає. Це, кажуть, у тебе прокляте місце, треба перенести хату на другу садибу (Тют., Вир, 1964, 85); Зо всього свого князства [князівства] зібрав князь лікарів, знахурів — та ні один нічого не вдіє, ніхто поради не дасть (Стор., І, 1957, 54); * У порівн. Сей на руках знав ворожити, Кому, знав, скілько віку жити, Та не собі він був пророк. Другим ми часто пророкуєм, Як знахурі, чуже толкуєм, Собі ж шукаєм циганок (Котл., І, 1952, 225).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 645.