ЗНА́ДЖУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗНА́ДИТИ, джу, диш, док., перех. Викликати у кого-небудь захоплення, зачарування ким-, чим-небудь; зваблювати, спокушати. Дівоча знаджує краса Людей у всі часи (Бернс, Вибр., перекл. Лукаша і Мисика, 1959, 17); // Приваблювати, вабити до себе чим-небудь принадним, звабливим. Твій образ у воді, Мов намальований, хороший, як те небо, Гойдається і знаджує до себе У глибінь (Стар., Поет. тв., 1958, 131); — Та той город вам [половцям] не вадив. Чим він вас до себе знадив? І вгадати тяжко, чим (Фр.. XIII, 1954, 373); Не що інше як бажання майна та почестей знадило його [Мощанина], як і різних земських бояр, у Київ (Оп., Іду.., 1958, 268); // Перетягувати, переманювати до себе, обіцяючи що-небудь краще, вигідніше. Було це західне лицарство, яке поляки знадили з собою на хрестоносний похід проти «татар і схизматиків» (Оп., Іду.., 1958, 617).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 637.