ЗМІЮ́КА, и, ж., розм. Те саме, що змія́. Чабан прокинувся — аж перед ним Гадюка, Він києм бух — і витяглась зміюка (Гл., Вибр., 1957, 193); [Лукерія Степановна:] Іч, яку зміюку вивчили собі на радість! (Кроп., II, 1958, 276); * Образно. І ширшають крові, мов океани, плями… То все ворожа кров… «Зміюко ти, змія! Вже скоро твій кінець!..» (Сос., II, 1958. 465); * У порівн. В кожного цигана була і бричка така, що аж дзвенить, і коні, як зміюки (Ткач, Арена, 1960, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 628.