ЗЛЮ́ЧИЙ, а, е, розм. Те саме, що злю́щий. — Та й недобра ж ся Мар’я яка! І чого вона така злюча до всіх стала?.. (Мирний, III, 1954, 224); Були серед них [павуків] такі великі й злючі, що інколи я скрикувала й відступала назад (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 84); Лице суворе й злюче (Ю. Янов., IV, 1959, 12); Розгулявся [Коник] на всі боки, Все байдуже, все дарма… Коли гульк —аж в степ широкий Суне злючая зима (Гл., Вибр., 1951, 81).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 607.