ЗЛУЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ЗЛУЧИ́ТИСЯ, злучу́ся, злу́чишся, док.

1. рідко. Те саме, що з’є́днуватися 1-4. Я думав: поруч живуть люди — одні безпомічні, здичілі з темноти, другі — освічені.. — і не злучаються, не єднаються, мовби, бог зна які кордони розлучали їх (Коцюб., І, 1955, 259); Як потрапили вони [татари] сюди, не помічені козацькою сторожею, в який бік подались і де злучились з своїми? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 341); Пишалася вліті, на широких отих просторах, що десь аж ген на краю злучалися з голубим небом, найкраща пшениця (Коб., II, 1956, 27); В його лиці злучилось докупи все, що було луччого і кращого в красі типа українського й польського (Н.-Лев., І, 1956, 132); Все злучиться в цілість — природа і люди, що є, що минуло, що сталось, що буде (Л. Укр., І, 1951, 287).

2. тільки 3 ос., с. г. Паруватися (про тварин).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 606.