ЗЛОЧИ́НЕЦЬ, нця, ч. Особа, що учинила злочин. Відчинилася темниця, і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці (Вовчок, І, 1955,363); [Покликач:] Утікача-вигнанця Теофіла, упертого повторного злочинця, суд присудив на хрест (Л. Укр., II, 1951, 536); Я. Галанові пощастило стати свідком і літописцем суду над головними воєнними злочинцями (Іст. укр. літ., II, 1956, 232); * У порівн. Анеля підскочила і перелякалася, мов злочинець, зловлений на гарячім учинку (Фр., VI, 1951, 437).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 605.