ЗЛОДЮ́ЖКА, и, ч. і ж., розм. Людина, яка займається дрібними крадіжками. Кузьма обережно тупцює босими ногами по свіжовимитій підлозі, його вогкі, сумовито-догідливі очі більше б пасували богомільнику, аніж цьому п’яниці і дрібному злодюжці (Стельмах, II, 1962, 93); Поки сей злодюжка не втік, скажіть йому, нехай оддасть мені чоботи, що в мене вкрав (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 475); У порівн. Напала ти [фашистська Німеччина] на нас.. як та злодюжка (Тич., II, 1957, 103); // лайл. — Ти, злодюжко! — гаркнув він до Владка, стукаючи йому ключами в чоло. — Ти мені до очей кидаєшся? (Фр., VI, 1951, 175).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 600.