ЗЛОВЧИ́ТИСЯ, чу́ся, чи́шся, док., з інфін. і без додатка. Спритно, вибравши зручний момент, зробити що-небудь. Він таки зловчився підставити так палицю, що Грицькові не вдалося уцілити свинку… (Мирний, IV, 1955, 73); Свенціцький дригав ногами, намагаючись вирватися, і раптом зловчився і болюче хвицнув Коржа підбором під груди (Тулуб, Людолови, І, 1957, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 599.