ЗДО́БИЧ, і, ж.

1. Добуте, захоплене і т. ін. на полюванні, у бою, з надр землі тощо. Хоч мисливці й полювали, Але здобичі не мали, Не траплялась їм вона — Дичина та звірина (Перв., Райдуга.., 1960, 106); Часто козаки підстерігали татар, які поверталися в Крим після набігу, і відбирали в них полонених та захоплену здобич (Іст. СРСР, І, 1956, 183); Він полапав праву кишеню, де справді лежав плескатий браунінг — здобич перекопської перемоги (Кос., Новели, 1962, 86); Шахтар.. виносить здобич Із надр земних до сонця, на-гора (Рильський, II, 1960, 240).

2. Те, що є предметом полювання, ловлі, захвату і т. ін.; жертва. Орел з високості задивляється на свою здобич, вибирає (Мирний, III, 1954, 76); Кажан з допомогою «звукового локатора» безпомилково ловить здобич — маленьких комах (Хлібороб Укр., 1, 1964, 47); — Приготуйсь! — різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому гострому чеканні. Здобич ішла на них (Гончар, III, 1959, 163).

3. розм. Те саме, що здобуття́. А галки й собі вигравали, Великими табунами на здобич літали (Мирний, V, 1955, 267); На другий день висиплялись до півдня, і лиш по колесах, умазаних в кал, сусіди знали, що той чи інший їздив вночі на здобич (Коцюб., II, 1955, 78); На шахті цій живуть достойні люди! Щодня зростає здобичі крива (Дмит., Вітчизна, 1948, 60).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 542.