ЗГРУБІ́ЛИЙ, а е.

1. Дієпр. акт мин. ч. до згрубі́ти.

2. у знач. прикм. Жорсткий, шершавий. Забувши про свої образи, проводить [Катерина] долонями по його згрубілих руках (Руд., Остання шабля, 1959, 501); // Низький тоном (про голос). Говорить Григорій уже не співучим голосом, як раніш, а трохи згрубілим, постарілим баском (Сміл., Сад, 1952, 314).

3. Те саме, що гру́бий 4, 5. В більшості його [П. Гулака-Артемовського ] творів виразно відчувається вплив бурлескної «Енеїди» Котляревського, що, зокрема, виявляється в надмірному використанні побутової і згрубілої лексики або взагалі лексики зниженого звучання (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1958, 144); Порівняно рідко поет [Т. Шевченко] вдається до згрубілих слів (Мовозн., XVII, 1962, 74).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 524.