ЗГО́РДА, присл.

1. З гідністю, з самоповагою; гордовито. Згорда поглядають вони [чумаки] довкола, певні в своїх силах, байдужні до всяких життєвих незгод (Коцюб., I, 1955, 180); Згорда мовив побратим на теє: «Не подоба лицарю втікати!» (Л. Укр., І, 1951, 387); [Гільда (згорда):] І роду свойого я не соромлюсь — То славний рід майстрів і зброярів (Коч., П’єси, 1951, 132).

2. З почуттям зневаги, з презирством; пихато. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї (Н.-Лев., III, 1956, 20); Пан згорда здоровкається з людьми, і його вражають понурені насторожені очі (Стельмах, І, 1962, 354); * Образно. Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці (Гр., І, 1963, 403).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 519.