ЗВІРЯ́ТИСЯ1, я́юся, я́єшся і рідко ЗВІ́РЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ЗВІ́РИТИСЯ, рюся, ришся, док.
1. кому. Виявляючи довір’я, повіряти кому-небудь свої думки, таємниці, розкривати почуття і т. ін. Яринка часто звірялася, їй [вчительці] у своїх радощах і в горі (Донч., IV, 1957, 159); Іван нікому не звірювався зі своїми думками (Фр., І, 1955, 103); — Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!.. (Коб., І, 1956, 80); Семен міркував, як би йому звіритись громаді з своїх думок (Коцюб., І, 1955, 112).
2. на кого. Довіряти кому-небудь щось, покладатися на кого-небудь у чомусь. А матір по тому згадую, що, було, нас із собою забирає в двір. І нянька в нас була хороша, а не звірялась на неї (Барв., Опов.., 1902, 469); Знайшлася і бабуся така, Оришка.. Горпина зразу звірилася на неї, як на рідну матір (Мирний, І, 1954, 234); // на що. Довіряти, вірити чому-небудь. Гавриленко вже докоряв собі, що так зопалу потривожив зоотехніка, звірившись на перше враження від прочитаного дописа (Добр., Тече річка.., 1961, 70); Повернувся до села мій товариш — Берник Іван, від якого я нічого не таїв і на чиє слово завжди звірявся (Мур., Бук. повість, 1959, 16).
ЗВІРЯ́ТИСЯ2, я́юся, я́єшся, недок., ЗВІ́РИТИСЯ, рюся, ришся, док., рідко.
1. Зіставляючи що-небудь з чимось, перевіряти щось за якими-небудь показниками. Комбат час від часу зупинявся на хвилинку з старшим ад’ютантом, щоб при ліхтарику звіритись під плащем по карті (Гончар, III, 1959, 134).
2. Переконуватися, впевнюватися в чому-небудь. А що вона відьма, то я в цьому добре звірилась, бо де вона ступить, за нею слідком жаби скачуть (Н.-Лев.. III, 1956, 253); Далі сполохано озирнулася [Настя] по двору. Звірившись, що там нікого немає, розгорнула папірець і почала читати (Вас., II, 1959, 198).
3. тільки недок. Пас. до звіря́ти2.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 487.