Про УКРЛІТ.ORG

зволяти

ЗВОЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ЗВО́ЛИТИ, лю, лиш, док., рідко.

1. неперех., перев. ірон. Виявляти бажання, згоду що-небудь робити. Коли ви хочете, щоб вас розуміли, то звольте висловлюватися ясніше (Собко, Біле полум’я, 1952, 163); Бувало споминаю, Він [пан], щоб годину змарнувать, Зо мною в дурня зволив грать (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 173); // перех. Бажати чого-небудь. — А що звалите, добродію? — спитав звичайненько Захарій (Кв.-Осн., II, 1956, 367).

2. неперех. Дозволяти. Панотець не зволяв нікому рушати нічого на бюрку, бо казав, що потім не може дошукатися важних документів (Март., Тв., 1954, 233); // Наказувати. [Прапорщик:] А де мужики, прибули уже? [В’юн:] Так точно. Вони коло возів. Я зараз їх приведу. А де зволите поставити? (Корн., І, 1955, 151).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 496.

вгору