ЗВЕСЕЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ЗВЕСЕЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, док., перех.

1. Створювати веселий настрій, викликати веселощі у кого-небудь; веселити. А музика реве, грає, Людей звеселяє (Шевч., II, 1963, 53); Безліч різних приповідок ходило про них [дядьків-капітанів] по Чорномор’ю, звеселяючи моряцькі компанії (Гончар, Тронка, 1963,150); Такий хід думок трошки звеселив професора (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 162); // Усувати сум, тугу; розважати, збадьорювати. Жалує, було, мене дідусь: — Ти, каже, звеселила мою неміч..! (Барв., Опов.., 1902, 358); — Діду, не смутіться так. От прийде Червона Армія і повикидає з заводу тих, що вас викинули,— хоче звеселити діда Василько (Турч., Зорі.., 1950, 133); // Приносити радість, утіху кому-небудь; радувати.— Будете солодкі, великі [яблука]. Помандруєте на північ, будете людей звеселяти (Довж., І, 1958, 474); Так пройшло тринадцять літ; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю (Мирний, III, 1954, 21).

◊ Звеселя́ти (звесели́ти) о́чі (зір) — бути приємним для кого-небудь, радувати когось. Мій рідний край збирав урожай, Що звеселяв струменем живим Трудівників засмаглих світлі очі (Рильський, III, 1961, 108); Звеселя́ти (звесели́ти) се́рце чиє (ду́шу чию): а) створювати веселий настрій, викликати веселощі у кого-небудь; веселити когось. Рідна пісня звідусюди Лине й душу звеселя (Воскр., Поезії, 1951, 71); б) приносити кому-небудь радість, утіху, радувати когось. Федір.. не відходить від турніка і звеселяє серце лейтенанта прекрасним виконанням найскладнішої вправи (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 82).

2. Своєю присутністю, дією пожвавлювати, прикрашати що-небудь. Колись гомінливі рибалки і веселі курортники звеселяли цю землю (Кучер, Чорноморці, 1956, 228); Знову сонечко сіяє, Все навколо звеселяє! (Фомін, Вибр., 1958, 257); Вже близько хмара… дощик накрапає… І зразу зашумів — Долину звеселив… (Гл., Вибр., 1951, 64); [Одарка:] Сім років не бачила [сина]. Очі виплакала. [Марія:] Не плач, приїде… Звеселить хату (Зар., Антеї, 1962, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 469.