ЗВА́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗВАЛИ́ТИ, звалю́, зва́лиш, док., перех.
1. Ударивши, штовхнувши, зачепивши і т. ін., змушувати падати, перекидати кого-, що-небудь. Корова кинулась на нього, звалила на землю (Коцюб., І, 1955, 443); В сінях звалив [Трохим Кирилович] віник, наступив на нього, але не підняв (Ряб., Жайворонки, 1957, 87); Прибігли люди.. Виломили двері. Менший брат не дававсь, насилу десять чоловік його звалили (Л. Укр., V, 1956, 165); * Образно. Смерть покотом звалювала маси людей (Кобр., Вибр., 1954, 183); // Убивати або підстрелювати. — Після такого скаженого дня — вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з’їв би сам-один! (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 410); За яких чверть години він устиг звалити, мабуть, з десяток качок (Досв., Вибр., 1959, 436); // Зрубувати, скошувати. У ліс поїдеш, звалиш деревину.. Пахучу в рамку закладеш вощину,— До всього брався і усе ти міг (Шер., У день.., 1962, 71); Сонце вже підбилося височенько, і косарики звалили чимало трави (Тют., Вир, 1960, 233); // Руйнувати, розламувати. — Армії звалюють твердині, руйнують замки, башти та стіни (Н.-Лев., IV, 1956, 241); // перен., розм. Перемагати кого-небудь. Певність свого кроку. Сміливість в борні. Праця безупинна — Звалюють врага… (Граб., І, 1959, 356); Годі було й думати.. грати так, як Нестор. Годі було й думати звалити небезпечного противника його власною зброєю (Полт., Повість.., 1960, 216); // перен. Позбавляти здатності триматися на ногах, змушувати лягати (про втому, хворобу, сон і т. ін.). Щоночі раптові тривоги не давали їм [козакам] спокою, а пропасниця звалювала найміцніших (Тулуб, Людолови, II, 1957, 532); Важкий сон звалив у цей вечір Ганну, і приснились їй дивні якісь хороми (Гончар, II, 1959, 265); Жив він так роки, поки його туга не звалила — зліг вмирати (Вовчок, І, 1955, 179); // безос. Яресько тут [у лазареті]. Звалило його — сам не знав коли (Гончар, II, 1959, 130).
Зва́лювати (звали́ти) з ніг: а) ударом, поштовхом змушувати падати кого-небудь. Спотикаючись на сходах, мало не звалюючи з ніг Сімону, Ів прямував донизу (Збан., Мор. чайка, 1959,188); Семен і Одарка обіймають його. [Іван:] Та ну вас! Ще звалите з ніг! (Кроп., І, 1958, 107); б) виснажуючи, знесилюючи кого-небудь, позбавляти здатності триматися на ногах, змушувати лягати (про хворобу, сон, переживання і т. ін.). Чи то праця задавила Молодую силу, Чи то нудьга невсипуща Його з ніг звалила (Шевч., І, 1951, 255); Горе не задавить, а з ніг звалить (Укр.. присл.., 1955, 33).
2. Скидати що-небудь велике, важке (вантаж, ношу) з чогось, кудись, на щось. Побачив би ти, як будемо звалювати колоди, як вони падатимуть, гупаючи, на землю (Хор., Ковила, 1960, 23); Звалив [Юхим] із спини великого клунка додолу біля скрині (Головко, II, 1957, 208); Звалила [Марія] мішок просто на сніг і присіла на нього за тином (Руд., Остання шабля, 1959, 41); // розм. Необережно скидати що-небудь з чогось. Тарілку звалили з столу, і вона з грюком полетіла додолу (Мирний, III, 1954, 289); Грудьми на стіл навалився, руку до карафки простяг,— звалив чарку (Головко, II, 1957, 64); // Скидати що-небудь безладно в одне місце. Вісім механічних лопат.. вигортають гній на край корівника і звалюють в бетонний сечозбірник (Вол., Місячне срібло, 1961, 286); — Звалили [папір] тут, ну й лежить (Донч., II, 1956, 12).
◊ Ні́би (мов і т. ін.) го́ру з плече́й звали́в (звали́ла і т. ін.); Ні́би (мов і т. ін.) ка́мінь з душі́ звали́в (звали́ла і т. ін.) — хтось відчув полегкість після чогось обтяжливого. Після зборів у Гната відлягло на серці, а на душі стало легко, ніби з плечей звалив гору (Чорн., Потік.., 1956, 283); Поділившись з Мотею своєю таємницею, вона ніби камінь з душі звалила (Коз., Сальвія, 1959, 124).
3. Накладати що-небудь велике, важке або класти безладно кого-, що-небудь на когось, щось. Звалювали [червоноармійці] на мобілізовані в селах санні підводи котушки з телефонним дротом (Збан., Сеспель, 1961, 246); На гринджоли вони звалювали їх [п’яниць], як мішки (Смолич, II, 1958, 41); Коли перев’язка була закінчена, він звалив лейтенанта на спину й поніс піщаною рівниною (Тют., Вир, 1964, 317); Антін.. зв’язав мотузкою хмиз, звалив в’язку на плечі і пішов до хати (Чорн., Визвол. земля, 1950, 44); * Образно. Треба мати велику силу волі і мужній дух, щоб доброхітно звалити на свої плечі отаку гору праці! (Вол., Місячне срібло, 1961, 218).
4. на кого, перен. Перекладати що-небудь обтяжливе (справи, обов’язки, відповідальність і т. ін.) на когось. Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив їй ногу,й всю вину звалювала на нього (Кобр., Вибр., 1954, 125); Поки був молодий [суддя], то завжди бувало усі рішення сам пише, а встарівся — звалив усе на секретаря, а сам підписує й не читає (Мирний, І, 1954, 160); // на що. Пояснювати щось чим-небудь, знаходити якусь причину. Сцена під час тризни, хоч як Катерина старалась не думати про неї, звалюючи все на п’яний стан «нареченого», раз у раз наверталась Катерині на пам’ять (Вільде, Сестри.., 1958, 353).
◊ Зва́лювати (звали́ти) з хво́рої голови́ на здоро́ву див. голова́.
5. рідко. Відхиляти вбік що-небудь. Картав [лейтенант] за те, що хтось з студентів не чітко виконував його команду, звалював гвинтівку набік (Кучер, Чорноморці, 1956, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 459.