ЗБУВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗБУ́ТИ, збу́ду, збу́деш, док.
1. перех. Продавати що-небудь, когось. Не хвалися, дівчинонько, Червоним намистом! Бо прийдеться-доведеться Намисто збувати, Молодому козакові Тютюн купувати! (Укр.. лір. пісні, 1958, 508); Вони [монополії США] скуповують по монопольно низьких цінах товари слаборозвинених країн і збувають в них по високих цінах свої товари (Рад. Укр., 13.XI 1954, 4); Збули ми гнідого, прикупили трохи деревини та з хлівця і зіп’яли сяку-таку хижку (М. Ол., Чуєш… 1959, 7); // Віддавати кого-небудь кудись, влаштовувати, позбавляючись від утримання, догляду. У селі заможні господарі своїх [дітей] у город збувають. У них хоч є у віщо одягтися, є чим туди доставитись (Мирний, IV, 1955, 249); Правда, в рідні пожила [Люба] недовго: дядько швидко і з вигодою збув її в няньки до Окуня (Стельмах, Хліб.., 1959, 353); // рідко. Проводити час, вік і т. ін. — Я піду, звідки прийшов, буду далі вік свій збувати в цісарській службі (Фр., II, 1950,273).
2. перех. Позбавлятися кого-, чого-небудь якимось чином. Упросились злидні на три дні, та й не збути (Номис, 1864, № 1538); От бачать молодиці, що непереливки, пристали до Явдохи: «Роби, що знаєш роби, а москаля збудь!» (Кв.-Осн., II, 1956, 12).
◊ Збува́ти (збу́ти) з рук — позбавлятися кого-, чого-небудь. Він залюбки збув би його [панський одяг] з рук, але що як спитає пан: «А чого це, Корнюшо, не бачу на тобі своїх брюк?» (Стельмах, Хліб.., 1959, 154); Збува́ти (збу́ти) із сві́ту — доводити до загину, занапащати, знищувати. І хто його [рідний край] хита, із світу збудемо. Ми будем жить (Тич., II, 1957, 166).
3. перех., чим. Ухиляючись від кого-, чого-небудь, обмежуватися чимось незначним, несуттєвим. [Анна:] Хто ж дозволу на сії речі просить? ..«Дозвольте, пані, стати на коліна». У нас за сеє кожна осміяла б. [Командор:] Як ви привикли все збувати сміхом! (Л. Укр., III, 1952, 365); Мені він здався непевним,і я хотів збути його бурчанням, але мимохіть почав одповідати, довго, з подробицями (Коцюб., II, 1955, 428).
4. неперех. Зникати, переставати бути наявним, переставати існувати. Що нагаєчка, що дротяночка Із колочка не збуває (Чуб., V, 1874, 219); От тільки чому дядько Євлампій звав мене «козак»? Який же я козак? Козаки, оповідав дід, були та збули (А.-Дав., Крила.., 1959, 16); // безос., до чого. А в жінок не збуває до розмови: то дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не наговоряться (Свидн., Люборацькі, 1955, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 453.