ЗБАГНІ́ТУВА́ТИ, і́ту́ю, і́ту́єш, док., перех., діал.

1. Док. до багні́тува́ти. Нащо я його надіну, щоб збагнітувати одразу? (Сл. Гр.); — У сусіди впросилась до такої ж, як сама, яги, аби хоч сим свого старого збагнітувати (Барв., Опов.., 1902, 188); Той Менелай йому і носа, й вуса втяв, Збагнітував, що страх було й дивиться (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 358).

2. Знищити кого-, що-небудь.— Думаєш, так просто збагнітувати того песика, якщо він вдень від панів не відходив, а вночі спав на килимку біля ліжка пані (Кочура, Зол. грамота, 1960, 102).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 425.