ЗАТУЖИ́ТИ, тужу́, ту́жиш, док., розм.

1. без додатка і за ким — чим, рідко по кому — чому. Почати тужити за ким-, чим-небудь; заскучати, засумувати. Часом мені добре самому, а часом то так затужу (Стеф., III, 1954, 99); Він.. затужив за селом і втік на село (Фр., IV, 1950, 42); — Ось ти, Сергію, живеш природою.. Відірви тебе від лісу, і що буде? Затужиш, правда? (Дмит., Дівоча доля, 1960, 44); * Образно. Верби затужили В бурю під дощем (Ус., Дорогами.., 1951, 164).

2. Почати плакати, голосити, виявляючи тугу, журбу. Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм! (Вовчок, І, 1955, 222); Воїни почали сідати в лодьї [човни]. Затужили жінки й діти. Над рікою полинув плач (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 378); // Почати вити, скиглити і т. ін. (про тварин). Буян на якусь хвилину зупинився, висолопивши язика, присів на задні ноги, затужив собачою тугою (Стельмах, Хліб.., 1959, 168); // рідко. Почати грати, співати журливу пісню, мелодію, видавати тужливі звуки. Як затужиш у сопілку, сумно заспіваєш, мов серце, мою душу собі пориваєш… (У. Кравч., Вибр., 1958, 119); // перен. Тужно, журливо зазвучати, залунати. Засумувала, затужила струна… знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось (Вас., І, 1959, 109); На греблі пісня затужить.. — заниє тоскно серце у Катрі (Головко, II, 1957, 234).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 363.