ЗАСЬ, виг.

1. Уживається при вираженні заперечення чого-небудь, відмови від чогось. — А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа — сказала Мелашка (Н.-Лев., II, 1956, 357); [Панас:] А ти чого причепився до дівчини і силком тягнеи її, розбишака? [Пилип:] Зась! То моє діло (К.-Карий, І, 1960, 226); // у знач. ім., рідко. Чи і толоку завербують, — До всього я придалась. Хлопці з іншими жартують, А від мене знають зась (Барв., Опов.., 1902, 445); — Е, пані ласкава! — озвавсь Барковський. — А владика нащо? Він і зав’яже вашому «засю» вузлика, і розв’яже (Морд., І, 1958, 115).

2. Уживається як присудок у знач. не можна. [Галина:] Я сама знаю, що мені можна робити, а чого зась (Собко, П’єси, 1958, 326).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 340.