ЗАЛІ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАЛІПИ́ТИ, іплю́, і́пиш; мн. залі́плять; док.
1. перех. Покривати, заповнювати (про щось липке, клейке); обліплювати. Мокрий сніг бив у лице Василька, заліплював очі, налазив за комір… (Коцюб., І, 1955, 80); // безос. — А воно.. думало, — підморгнув дядько, — що тільки у нього в черепку ворушиться? А у Шевчуків то що? Глиною заліпило? Ба яке! (Баш, Надія, 1960, 117).
2. перех. Закривати, замазувати, накладаючи що-небудь. Денис заліплює ранку бинтом (Гончар, III, 1959, 278); — Чи правда, що вони [бджоли] сплять узимку, заліпивши воском кожну щілинку вулика, щоб холод не проходив? (Кучер, Чорноморці, 1956, 398); // Заклеювати. Візник.. уважно заліплював червоними губами цигарку (Досв., Вибр., 1959, 300); Матвій дав йому десятидоларовий папірець, а словак на його очах заліпив і заадресував листа (Ірчан, II, 1958, 260).
◊ Залі́плювати (заліпи́ти) рот (роти́, язики́) кому — примушувати кого-небудь мовчати. — Нехай говорять. — Атож, ротів їм не заліпиш, — згоджуються всі і, задоволені, прощаються (Кач., II, 1958, 48); Міцно липнуть вони [дукати] до посольських і сенаторських рук, коли треба заліплюють язики (Тулуб, Людолови, II, 1957, 222).
3. тільки док., неперех., кому, фам. Сильно вдарити. — Як хочете собі, пане Ігнатовський, а я таки не полінуюсь, встану та заліплю цій нахабі в морду. Він нам увесь рух справ затримує (Збан., Єдина, 1959, 112).
◊ Заліпи́ти ля́паса див. ля́пас.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 191.