ЗАКИПА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАКИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. закипля́ть; док.

1. Починати кипіти (у 1 знач.). Чути було, як на вогні в чавунку закипає й дме бульки вода (Скл., Карпати, II, 1954, 62); На веранді шумів закипаючи старий, мабуть єдиний в селі, самоварчик (М. Ол., Чуєш.., 1960, 3); Огонь запалав і затріщав. Риба швидко закипіла (Н.-Лев., II, 1956, 222).

2. перен., також чим. Починати дуже пінитися, бушувати (про море, ріку, хвилю і т. ін.). Набігаючи в своєму розгоні на каміння, ріка закипала піною, мов гарячий кінь, пирхала колючими бризками (Донч., IV, 1957, 207); Знову закипіло Синє море (Шевч., І, 1951, 61); Закипіла високая хвиля під веслами.., і скоро сиза імла сховала з очей малий човник (Дн. Чайка, Тв., 1960, 139); * Образно. Бігли в далеч.. зелені нитки ярини, кучерявились огірки, закипали білою піною гречки (Мушк., Чорний хліб, 1960, 100).

3. перен. Починати проявлятися з великою силою, ставати дуже бурхливим (про яку-небудь дію, якесь явище). Бої закипали з шаленою лютістю в кожному провулку, в кожному домі… (Жур., Вечір.., 1958, 269); Гей, закипіла на нивах робота! Косить і в’яже до поту біднота (Щог., Поезії, 1958, 85); По всьому козацькому табору закипіло життя, ніби люди не мали йти спати, а збиралися так бучно в який похід (Мак., Вибр., 1956, 583); // безос. Закипіло, заревло навкруги, аж річка охнула й нестямно на всі боки захиталася (Мирний, IV, 1955, 317).

◊ Так шку́ра й закипи́ть на кому — хто-небудь буде дуже побитий. Буду я розумна, не буду я тобі давати грошей. Та як скажу, що се моє, так він мені каже: — Так шкура на тобі й закипить! (Барв., Опов.., 1902, 287).

4. перен. Дуже збуджуватися, роздратовуватися. — Чому ж ви не були? Де вас носило? — закипаючи, каже Одарка (Мирний, III, 1954, 135); Ото тільки й добра, що Кузьма Харитонович легко закипає, але й відходить швидко (Грим., Незакінч. роман, 1962, 62); — Знаю, чого Мирослав закипів так. Мислить, що князь Мстислав вижене нас з Галича (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 167); // чим. Починати пройматися, охоплюватися яким-небудь почуттям. Поглядаючи на них, хмурились повстанці, закипали злобою на тих, хто душив цих людей газами в каменоломнях (Гончар, Таврія.., 1957, 365); Сиділи собі [селяни], як бабаки, по своїх селах, варилися в чутках і хоч іноді аж закипали рішучістю, але до діла не бралися — боялися свого безсилля (Головко, II, 1957, 255).

5. перен. Наростати з великою силою (про почуття). Сльози перестали текти, але з заціплених уст було видно, що в його серці почало закипати щось недобре (Фр., III, 1950, 286); Рубін стоїть і ніби прислухається до себе. Яке в нього закипає завзяття! (Сенч., На Бат. горі, 1960, 6); Ольга не витримала. Ніздрі її роздулись і затремтіли, в ній закипіла безкрая лють проти цієї упертої дівчини (Мик., II, 1957, 297); // безос. Так і закипіло в мене всередині. Не побігла, а полетіла додому (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 177); // Тільки док., безос., з інфін. Дуже закортіло робити що-небудь. І так бісеняті аж закипіло того пива варити (Вовчок, VI, 1956, 288).

◊ Закипа́є (закипі́ла) душа́ у кого, чия; Закипа́є (закипі́ло) се́рце [кро́в’ю] у кого, чиє — хтось перебуває в стані сильного переживання, викликаного обуренням, злобою і т. ін. І чи не вперше так за всі роки закипіла зібгана наймитська душа (Стельмах, Хліб.., 1959, 185); Чубенко мовчав, сидячи на коні, серце його закипало кров’ю (Ю. Янов., І, 1954, 285); Закипа́є, (закипі́ла) кров у кому — хтось перебуває в стані сильного збудження. Козак скажено крикнув і підкинув нагай. Вся кров закипіла в мені (Ю. Янов., І, 1958, 87); Пахне соком землі. Чудовий запах! Бачура вдихає його повними легенями, відчуває, як в ньому закипає кров (Чаб., Тече вода.., 1961, 133);

Закипа́ють (закипі́ли) сльо́зи — виступають (виступили) сльози від сильного переживання. Так говорив отаман Бульба… Старі козаки стояли нерухомо, і сльози закипали їм на старечих очах (Довж., III, 1960, 37); На густих Дашиних віях закипіли горючі сльози (Жур., Даша, 1961, 26).

6. тільки 3 ос., розм. Загусати, запікатися згустками (про кров).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 143.