ЗАКАМ’ЯНІ́ТИ і рідше ЗАКАМЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, док.

1. Стати твердим, схожим на камінь. Копали довго. Мерзла земля закам’яніла, не піддавалася залізові (Жур., Вечір.., 1958, 281); Перед виром стоїть скісно поперек усеї [усієї] ріки ряд великого каміння: немов здоровенні барани.., через воду йдучи, полягали та і закаменіли (Фр., III, 1950, 7).

2. перен. Стати нерухомим, завмерти під впливої якого-небудь сильного враження, переживання і т. ін. Петро закам’янів від несподіванки й подиву (Збан. Малин. дзвін, 1958, 165); Сахно сиділа закам’янівши. З несподіванки й переляку вона не могла ні ворухнутися ні гукнути (Смолич, І, 1958, 79); Пріську наче хто ∆ бік шпортонув ножем при тому слові; вона кинулась, тріпнулася… та так і закаменіла на місці (Мирний, III, 1954, 18); // Залишитися, застигнути на тому самому місці, в тому самому вигляді і т. ін. Невеличка зморшка скочила на її лобі. та там і закаменіла (Мирний, 111 1954, 313); Тримав себе [вершник] незалежно, а на вустах закам’яніла напрочуд красна усмішка (Ле, Наливайко, 1957, 328).

Немо́в (ні́би і т. ін.) закам’яні́ти (закамені́ти) — стати нерухомим; заціпеніти. Устина, немов закам’янівши, слухала Дмитра (Чорн., Визвол. земля, 1959, 113).

3. перен. Стати байдужим (про серце). Згодом мої тонкі почування згрубіли, серце закам’яніло (Ірчан, ІI, 1958, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 138.