ЗАДУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАДУРИ́ТИ, урю́, у́риш, док., перех., розм.

1. Дурити, морочити кого-небудь, заплутуючи. — Хто? Ти? — Лев заревів [на Мишу], — така погана? Мене, такого пана, Сюди задурювать прийшла?.. (Гл., Вибр., 1951, 26); Відчитавши голову, колгоспниця взялася за рахівника: — А ви, Порфире Панкратовичу, не задурюйте нас своєю бухгалтерією (Збан., Переджнив’я, 1955, 125); [Жураківський:] Отой його дядько-орендатор хотів прямо заганять, задурить хлопця, щоб легше зробить з його довічного собі батрака (Вас., III, 1960, 299); Панна.. почала з того, що засліпила, затуркала, задурила, причарувала мою дружину (Л. Янов., І, 1959, 444).

Заду́рювати (задури́ти) го́лову кому — обдурювати кого-небудь словами або вчинками, позбавляти можливості тверезо міркувати. Як нахабно брешуть, як затуманюють очі, задурюють голови легковірним землякам, залякують їх українські.. націоналісти (Вишня, І, 1956, 290).

2. Те саме, що задурма́нювати. Він випив був лишнє, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло — тільки свою голову задурив (Мирний, III, 1954, 217).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 118.