ЗАДУ́МА, и, ж. Стан того, хто заглибився в думки, роздуми. Скачуть хвилі по каменях та навівають тиху задуму… (Н.-Лев., II, 1956, 391); З карих, трохи посоловілих очей визирали неспокій та задума, наче вона [Мотря] загубила моральну рівновагу (Коцюб., І, 1955, 43); В суворій задумі стояли бійці навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардії майора Воронцова (Гончар, III, 1959, 123); * Образно. Передосіннє небо повите було в голубу задуму (Вас., II, 1959, 204).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 116.