ЗАВІВА́ТИ, а́є, недок., ЗАВІ́ЯТИ, і́є, док.

1. тільки недок., неперех. Злегка віяти; повівати. Вітер віє, завіває, З України не вертає (Рудан., Тв., 1956, 36); Словами промовляла [Ярославна]: — Вітре, — каже, — буйнеє вітрило!..Нащо ж вієш, вієш-завіваєш, Нащо ханові стріли хапаєш..? (Мирний, V, 1955, 275).

2. неперех. Задувати, проникати куди-небудь. Завіває вітер у землянку (Ю. Янов., II, 1958, 49); // безос. — Коли б вікна та сякі-такі двері навісити, щоб хоч снігом не завівало (Стельмах, І, 1962, 229).

3. перех. Віючи, наносити, насипати чого-небудь у щось, кудись (про вітер). Вітер гуляє над пустирищем, крутить в повітрі піском та ярмарковим сміттям, завіваючи все це і в миски, і торговкам у казани (Гончар, Таврія, 1952, 74); // Засипати, заносити кого-, що-небудь снігом, піском і т. ін. [Світлана:] А як ти взимку добиратимешся? Замете, завіє хуртовина дороги… (Зар., Антеї, 1962, 252); // безос. Скоро вдарили перші морози, снігом завіяло села (Кучер, Пов. і опов., 1949, 22).

4. тільки док., неперех. Почати віяти (про вітер, завірюху і т. ін.). Вітер завіяв з великою силою (Калин, Закарп. казки, 1955, 38); // безос. Завіяло порошею… Як легко в горах дишеться! (Нех., Чудесний сад, 1962, 140).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 50.