ЗАВИ́ДНО.

1. Присл. до зави́дний.

2. у знач. присудк. сл. кому і без додатка. Про наявність почуття заздрості. Грицеві завидно було дивитися на той гурт [гімназистів]… (Мирний, III, 1954, 186); Якщо завидно їм [заздрісникам] — куди! Брехати, мов собаки, стануть… (Гл., Вибр., 1951, 20); — Аж завидно, як вас діти люблять! (Чаб., Балкан. весна, 1960, 317).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 47.