ЗАБРО́ДА, и, ч. і ж.

1. зневажл. Людина, що прибула звідки-небудь, не тутешня; чужинець; приблуда. — Казала я, темна душа у заброди, а очі, як у гадюки (Панч, В дорозі, 1959, 115); // Чужоземний загарбник. Вірш [«Боженко» А. Малишка] запалював у читачів люту ненависть до німецьких заброд і кликав до активної дії проти них (Іст. укр. літ., II, 1956, 631).

2. розм. Людина, що любить бродити, багато блукає. Та він у нас заброда: усе десь блука (Сл. Гр.); // Про того, хто забрів у воду, ловлячи рибу. Як радувались ми, обвітрені заброди, Смагляві хлопчаки, ..Що риба йде у снасть (Мал., Чотири літа, 1946, 159).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 29.