ЗАБЛУ́ДА, и, ж. і ч., розм.

1. Людина, що збилася зі шляху, заблудила.

2. зневажл. Те саме, що приблу́да. Чи у тебе встиду-сорому нема, Що тебе заблуда кожний обніма? (Перв., Слов. балади, 1946, 142); * Образно. Її врода нагадувала степове чисте озерце, в якому відбивалося й далеке сонячне небо, й біла заблуда-хмаринка (Дмит., Наречена, 1959, 117).

3. рідко. Те саме, що за́блуд. Заблуда стала межи нас стіною; Хижацтва ще не зметені сліди (Граб., І, 1959, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 24.