ЗАБАГАТІ́ТИ, і́ю, і́єш, док. Стати багатим. — Ой, коли б я, козаченьку, Та й забагатіла, То я б тебе, ледачого, й за харч не схотіла! (Укр.. лір. пісні, 1958, 301); Щоб забагатіти, бояри закладали на шляху свої власні засіки-рогачки і побирали з них.. оплату від усякого проїжджого (Фр., VI, 1951, 39); Все своє життя дід мріяв забагатіти (Є. Кравч., Бувальщина, 1961, 42); // чим, з чого. Стати багатим за рахунок чого-небудь. Він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» (Вовчок, І, 1955, 283); — З п’ятаків та гривень не забагатіємо. Треба правити та вимагати більше (Н.-Лев., III, 1956, 87); // на що. Придбати що-небудь, розжитися на щось. — Це ви на нового коня забагатіли? — мовив зраділий Максим, почоломкавшись з кумом (Л. Янов., І, 1959, 159).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 3. — С. 14.