ЖЛУ́КТО, а, с. Посудина, видовбана з стовбура дерева, в якій золять білизну, полотно. Вона вибрала сорочки з жлукта, пішла на ставок прать (Н.-Лев., II, 1956, 288); Кращі майстри вивезли на продаж свої діжки, відра, кадуби, бодні, жлукта (Кучер, Дорога.., 1958, 170); * У порівн. Круглий, як жлукто, Роман Маркевич, хоч і запопадливий до питва, проте щасливої вдачі — він ніколи не впивається (Горд., І, 1959, 69).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 537.