ЖЕ́ВРІЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до же́вріти. Блиснуло понуре миготіння жевріючого під попелом вугля (Фр., VII, 1951, 16); Певне, і вона замилувалася краєвидом, засрібленим вранішнім промінням великого кола жевріючого сонця (Ле, Хмельницький, 1, 1957, 66); Захід ще не зовсім згас, було видно, як і там, на краю землі, по ще жевріючому небу розгулюють броньовики (Гончар, Таврія.., 1957, 613); В душі [Петру] десь глибоко і ледь відчутно защеміло, ніби він доторкнувся до чогось забутого, але ще жевріючого слабким вогнем (Чаб., Балкан, весна, 1960, 459).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 518.